Китай дедалі охочіше демонструє світові свою реактивну артилерію — і показана в липні PHL-191 дає непогане уявлення про те, куди Пекін веде цей клас озброєнь. Головна ідея системи — модульність, доведена до логічної межі: одна пускова платформа приймає контейнери з ракетами трьох різних калібрів, перетворюючись з інструмента масованого вогню на носій оперативно-тактичних ракет за годину роботи крана.
Арифметика така: десять ракет калібру 300 мм з дальністю близько 150 км, вісім ракет 370 мм, що б’ють на 280–350 км, або два важкі тактичні боєприпаси калібру близько 750 мм з оціночною дальністю 480–500 км. Контейнери комплектуються незалежно, тож на одній машині можна комбінувати різні калібри під конкретне завдання — від удару по будівлі до накриття розосередженого підрозділу. Концептуально це гібрид американських підходів: мобільність HIMARS плюс два змінні контейнери за логікою M270 — тільки без потреби тримати окремі платформи під кожен тип ракети.
Найцікавіше в липневій демонстрації — не залізо, а філософія застосування. Показані випробування акцентували повітряні підриви: боєприпаси вибухають над поверхнею, розсіюючи уламки широким полем і вражаючи живу силу, неброньовану техніку й обладнання.
Це свідома ставка на контрольоване ураження площ замість точкових ударів — придушення супротивника, а не хірургічне знищення окремих цілей. Автор першоджерела формулює це з гіркою іронією: часом «органи Сталіна» мають сенс навіть у XXI столітті — досвід сучасних воєн, де розосереджена піхота й легка техніка становлять більшість цілей, цю тезу радше підтверджує.
Обов’язкова ложка тверезості: наведені характеристики — публічні оцінки аналітиків, не підтверджені незалежними джерелами, а точні параметри бойових частин залишаються невідомими. Китай традиційно показує рівно стільки, скільки хоче показати. Але сам вектор очевидний і без точних цифр — універсальні модульні платформи з довгою рукою, здатні працювати і по площах, і по точкових цілях на пів тисячі кілометрів.