Люди, які застали домашні дискові телефони, напевно пам’ятають незвичайну деталь: навколо номеронабирача були нанесені не тільки цифри від 0 до 9, а й літери. На радянських апаратах, якими масово користувалися і в Україні, можна було побачити А, Б, В, Г, Д, Е, Ж, И, К та Л.
Сьогодні це легко сприйняти як декоративний елемент або ранню спробу зробити щось схоже на клавіатуру мобільного телефона. Насправді все було значно цікавіше. Літери використовували безпосередньо в телефонних номерах.
Щоб зрозуміти, навіщо вони знадобилися, потрібно повернутися в часи, коли телефонних номерів у сучасному розумінні взагалі не існувало.
Спочатку номер навіть не потрібно було набирати
Перші телефонні мережі працювали через операторів. Людина знімала слухавку, на станції відповідала телефоністка, після чого абонент називав того, з ким хотів поговорити. Працівниця вручну з’єднувала дві лінії на комутаторі.
Саме так довгий час працював телефон і в Києві.
Перша телефонна станція міста відкрилася ще наприкінці XIX століття. На початковому етапі вона була розрахована всього на 100 номерів. У міру поширення телефонів кількість абонентів швидко зростала, і простого ручного обслуговування ставало недостатньо.
Ще у 1932 році офіційна інструкція Київської міської телефонної станції пояснювала абонентам, що після зняття слухавки потрібно дочекатися відповіді телефоністки та чітко назвати необхідний номер. Навіть перші київські вуличні телефони-автомати працювали через оператора.
Ситуація змінилася з появою автоматичних телефонних станцій. Тепер абонент міг сам набрати потрібну комбінацію за допомогою диска, а електромеханічна система автоматично встановлювала з’єднання.
У Києві перехід почався в середині 1930-х років. У 1935 році запрацювала велика АТС на 10 тисяч номерів, на яку перевели тисячі абонентів ручної станції. Саме цей період фактично став початком масового використання в столиці України телефонів із дисковим номеронабирачем.
А до чого тут літери?
Ідея з’явилася не в СРСР. Її активно використовували у США ще на початку XX століття.
У великих американських містах було багато телефонних станцій, які мали власні назви. Замість того щоб змушувати людину запам’ятовувати довгу послідовність цифр, частину номера прив’язували до назви станції.
У 1917 році інженер AT&T Вільям Блаувельт запропонував стандартизовану систему відповідності букв цифрам телефонного диска. Згодом типовий американський номер міг виглядати, наприклад, як PEnnsylvania 6-5000. Щоб зателефонувати, потрібно було перетворити PE на відповідні цифри й набрати решту номера.
Система виявилася вдалою насамперед для людської пам’яті. Назву району, вулиці або знайоме слово запам’ятати значно простіше, ніж сім випадкових цифр.
Пізніше схожий принцип використали й у радянській телефонній мережі, але реалізація відрізнялася.
Як це працювало в Україні
Телефонні мережі українських міст у радянський період були частиною загальносоюзної системи зв’язку, тому на апаратах використовувалася стандартна кирилична розкладка:
А, Б, В, Г, Д, Е, Ж, И, К, Л.
Літери «З» серед них не було — її легко було сплутати з цифрою 3.
На відміну від сучасного мобільного телефона, де одній цифровій кнопці відповідає три або чотири букви, у такому апараті певна літера фактично була альтернативним позначенням конкретної цифри.
Тобто при наборі людина не вводила якийсь окремий буквений код. Вона просто вставляла палець у те саме отвір диска, де поруч із необхідною цифрою була зазначена відповідна літера.
Телефонний номер міг записуватися, наприклад, у форматі на кшталт Б-38-29. Подібні буквено-цифрові номери використовувалися в телефонних мережах СРСР, а апарати на зразок широко поширеного VEF БАГТА-50 спеціально мали на диску одночасно цифри та літери.
При цьому конкретна довжина номера та структура нумерації могли відрізнятися залежно від міста, станції та історичного періоду. Тому переносити московські приклади буквеної нумерації безпосередньо на Київ, Харків, Львів чи Одесу було б неправильно.
Однак сам принцип був однаковим: літера допомагала позначити частину номера або телефонну станцію, а при наборі перетворювалася на відповідну цифру.
Чому букви були зручними
Потрібно враховувати одну важливу деталь. Сучасна людина практично не запам’ятовує телефонні номери. Вони зберігаються у смартфоні, синхронізуються з хмарою та прив’язані до імен у списку контактів.
У середині XX століття все працювало інакше.
Номер родичів, роботи, поліклініки, магазину або потрібної установи доводилося пам’ятати, записувати в блокнот чи шукати у великому паперовому довіднику.
Тому будь-яка система, яка допомагала структурувати номери, мала практичний сенс.
Крім того, номер часто дозволяв приблизно зрозуміти, через яку телефонну станцію обслуговується абонент. Це було важливо в часи, коли мережа складалася з великої кількості окремих електромеханічних АТС.
Але чим більше телефонів з’являлося в містах, тим менш зручною ставала така схема.
Чому від букв зрештою відмовилися
Головною проблемою стало масштабування.
Уявімо місто з кількома тисячами телефонів — буквені індекси цілком можуть працювати. Але коли кількість абонентів вимірюється сотнями тисяч або мільйонами, потрібна набагато більша кількість номерних комбінацій.
Паралельно розвивався автоматичний міжміський і міжнародний зв’язок. Для обладнання значно простіше, якщо номер у будь-якій мережі складається з універсального набору цифр, а не залежить від локального алфавіту.
США почали масово переходити на повністю цифрову систему наприкінці 1950-х років. Однією з причин було те, що буквено-цифрова схема обмежувала доступну кількість кодів телефонних станцій. Перехід на All-Number Calling суттєво збільшив номерну ємність мережі.
У СРСР процес відмови від букв припав переважно на 1960-ті роки. До кінця десятиліття буквені позначення фактично втратили свою роль, а нові номери почали записувати виключно цифрами.
Цікаво, що самі телефони з літерами після цього нікуди миттєво не зникли.
Домашній телефон був дефіцитною і довговічною річчю, тому старі апарати використовували десятиліттями. Людина могла вже мати повністю цифровий номер, але продовжувати набирати його на диску, де залишалися непотрібні А, Б, В, Г та інші літери.
Саме такі телефони багато українців пам’ятають із квартир 1970–1980-х і навіть 1990-х років.
Телефонна мережа тим часом продовжувала розростатися. До 1963 року в Києві працювали десятки АТС, які обслуговували близько 70 тисяч абонентів, а в 1982 році місто перейшло на семизначну нумерацію.
Найцікавіше — букви на телефонах нікуди не зникли
Історія зробила своєрідне коло.
Якщо подивитися на клавіатуру сучасного смартфона під час набору номера, під цифрами 2–9 знову можна побачити латинські ABC, DEF, GHI та інші групи букв.
Це прямий спадок тієї самої телефонної системи, яка формувалася понад сто років тому. Сучасна розкладка 2=ABC, 3=DEF і далі походить від старої північноамериканської схеми буквеної нумерації. Згодом вона використовувалася для телефонів із кнопками, систем набору за іменем, рекламних номерів на кшталт 1-800-FLOWERS, а пізніше стала основою знаменитого введення тексту T9.
Тож дивні літери на старому дисковому телефоні були зовсім не прикрасою. Колись вони допомагали людям орієнтуватися у телефонній мережі так само, як сьогодні це робить список контактів у смартфоні.
Просто тепер ми натискаємо на ім’я людини й майже ніколи не замислюємося, який номер телефон набирає за нас.
