Для людей, які виросли в Україні у 1960–1990-х роках, невеликий гучномовець на кухонній стіні був таким самим звичним елементом квартири, як телефон або електролічильник. Його називали радіоточкою, абонентським гучномовцем, а в народі найчастіше — «брехунцем».
- Електрика приходила разом зі звуком
- Навіщо поруч зі звичайною розеткою була ще одна
- В Україні «брехунець» з’явився ще до масового телебачення
- Чому його називали «брехунцем»
- Пізніше одним дротом почали передавати три радіостанції
- Чому звук був таким характерним
- В Україні проводове радіо пережило навіть інтернет
У пристрою зазвичай була одна ручка регулювання гучності та тонкий дріт, що йшов до окремої розетки на стіні. Батарейок не було. Кабелю живлення 220 В — теж. Проте радіо могло грати годинами.
Секрет полягав у тому, що радіоточка була не радіоприймачем у сучасному розумінні. Вона фактично була останнім елементом величезної проводової мережі, якою до квартири вже надходив готовий підсилений звуковий сигнал.
Електрика приходила разом зі звуком
Звичайний FM-приймач сам ловить радіохвилю, виділяє з неї звуковий сигнал, підсилює його і подає на динамік. Для всього цього потрібне живлення.
«Брехунець» працював набагато простіше.
На радіовузлі формувався звуковий сигнал, який потужними підсилювачами передавався по окремій мережі проводів. Через трансформаторні та розподільчі вузли він потрапляв у житлові будинки, а звідти — в кожну квартиру.
Стандартне номінальне напруження абонентської мережі становило 30 В. Саме на таку мережу були розраховані типові радянські абонентські гучномовці. Це зафіксовано, зокрема, у ГОСТ 5961-89.
Усередині найпростішої радіоточки не було складної електроніки. Там знаходилися невеликий трансформатор, регулятор гучності та динамік.
Енергії, що надходила безпосередньо з радіомережі разом зі звуковим сигналом, вистачало для роботи динаміка.
Саме тому вимкнення електрики безпосередньо у квартирі ніяк не впливало на «брехунець». Якщо сам радіовузол і мережа продовжували працювати, він говорив навіть тоді, коли лампочки в оселі не світилися.
Навіщо поруч зі звичайною розеткою була ще одна
У багатьох старих українських квартирах досі можна знайти дивну невелику розетку, яка не підходить для сучасних електроприладів.
Це і є радіоточка.
Вона належала до абсолютно іншої мережі та не мала прямого зв’язку з квартирною електропроводкою 220 В. Українське законодавство навіть окремо визначало радіоточку як пристрій проводового мовлення, до якого підключається абонентський гучномовець.
Плутати дві розетки було небажано. Гучномовець, розрахований приблизно на 30 В, при підключенні безпосередньо до побутової мережі 220 В міг дуже швидко вийти з ладу.
І саме окрема проводка була однією з головних переваг системи. Телефон, електромережа і проводове радіо могли існувати незалежно одне від одного.
В Україні «брехунець» з’явився ще до масового телебачення
Історія українського радіомовлення почалася 16 листопада 1924 року в Харкові, який тоді був столицею УРСР. Саме тоді в ефір прозвучали знамениті слова: «Алло, алло, алло! Говорить Харків».
Уже наприкінці 1920-х почалося активне створення радіомережі. Оскільки власний радіоприймач залишався дорогим пристроєм, значно простіше було провести до будинку дроти та встановити гучномовець.
Особливо важливим проводове радіо стало для сільської місцевості. Воно дозволяло поширювати передачі навіть там, де власні радіоприймачі були рідкістю.
Згодом радіоточки стали масовими у містах. Їх закладали в інфраструктуру багатоповерхових будинків, встановлювали в гуртожитках, школах, установах та на підприємствах.
До кінця радянського періоду вони фактично стали стандартним обладнанням українського житла.
Чому його називали «брехунцем»
Саме в Україні за проводовим радіоприймачем дуже міцно закріпилася назва «брехунець».
За поясненням працівників музею Українського Радіо, назва походила від слова «брехня». Люди добре розуміли, що значна частина інформації, яку радянська влада поширювала через державне мовлення, мала пропагандистський характер. Тому офіційний гучномовець отримав іронічне народне прізвисько.
Існувала й інша назва — «колгоспник», хоча вона використовувалася рідше.
При цьому ставлення до пристрою було неоднозначним. З одного боку — державна пропаганда, з іншого — новини, музика, футбольні трансляції, вистави, літературні програми та інша інформація, яку особливо в невеликих населених пунктах іноді більше ніде було отримати.
Тому «брехунець» залишався постійним фоном повсякденного життя.
Пізніше одним дротом почали передавати три радіостанції
Спочатку система була максимально простою: по дроту йшла лише одна програма.
Згодом з’явилося трипрограмне проводове мовлення. Перша програма, як і раніше, передавалася безпосередньо звуковим сигналом. Для двох додаткових каналів використовували високочастотні несучі.
Другий канал працював на частоті 78 кГц, третій — 120 кГц. Ці частоти для багатопрограмного проводового мовлення навіть залишалися передбаченими українським планом використання радіочастотного спектра через багато років після розпаду СРСР.
Простий пасивний «брехунець» міг відтворювати лише першу програму.
Для вибору трьох каналів потрібен був складніший приймач із фільтрами та підсилювачем. І ось йому вже було необхідне живлення 220 В.
Виходила цікава особливість: якщо такий трипрограмний приймач витягнути зі звичайної розетки, додаткові канали зникали, але основна програма могла продовжувати звучати від самої радіомережі.
Чому звук був таким характерним
Від «брехунця» ніхто не вимагав якості Hi-Fi.
Його головним завданням була зрозуміла передача людського голосу. Навіть радянський стандарт допускав досить обмежений частотний діапазон для простіших моделей гучномовців.
Тому голос диктора мав характерне сухе, концентроване на середніх частотах звучання.
У типовій квартирі цього було більш ніж достатньо. Радіо не стільки спеціально слухали, скільки жили разом із ним: воно працювало під час сніданку, приготування їжі чи домашніх справ.
Іноді одна й та сама передача одночасно звучала з відкритих вікон десятків квартир у дворі.
В Україні проводове радіо пережило навіть інтернет
Після здобуття незалежності система не зникла.
Українське Радіо ще десятиліттями поширювалося через проводові мережі. У середині 2000-х Держкомтелерадіо навіть зазначало, що для частини громадян «брехунець» залишався фактично єдиним доступним джерелом інформації.
Однак розвиток FM-мовлення, мобільного зв’язку та інтернету поступово зробив величезну аналогову мережу економічно невигідною.
З 2020 року «Укртелеком» припинив нові підключення фізичних осіб до проводового радіо. Пізніше мережу почали поетапно вимикати у цілих областях та окремих містах. Наприклад, в Одесі послугу припинили ще у 2019 році, а у частині областей — у 2020–2021 роках.
Проте повністю проводове радіо в Україні досі не зникло.
Станом на 2026 рік «Укртелеком» все ще офіційно пропонує послугу там, де збереглася технічна можливість. Абонентна плата з 1 січня 2026 року становить 250 грн на місяць. Мовлення надається з 6:00 до 00:00.
Тобто технологія, масове поширення якої в Україні почалося майже сто років тому, подекуди продовжує працювати навіть в епоху оптичного інтернету, 5G і стримінгових сервісів.
І якщо в старій квартирі на кухні чи в коридорі досі залишилася незрозуміла маленька розетка, цілком можливо, що це останній слід окремої інформаційної мережі, яка колись охоплювала майже всю країну.
