Демократична Республіка Конго офіційно не видобуває уран уже кілька десятиліть. Принаймні так виглядає ситуація в звітності: у документах МАГАТЕ країна давно не фігурує серед виробників ядерної сировини. Проте нове дослідження, опубліковане в журналі Nature Communications, стверджує: насправді уран увесь цей час залишав країну тоннами — просто ніхто не вів його облік. За оцінками науковців, із 2000 по 2024 рік разом із кобальтовою сировиною з ДР Конго було вивезено від 2000 до 5000 тонн природного урану, і майже весь цей потік прямував до Китаю.
Цифра справляє враження навіть у сухому вигляді: верхня межа оцінки — це приблизно 11 мільйонів фунтів, або кількість, якої, за підрахунками авторів, теоретично вистачило б на 600–1500 ядерних боєзарядів. А в мирному еквіваленті — на 10–25 років роботи типового легководного реактора.
Пасажир у кобальтовій руді
Щоб зрозуміти, як таке могло статися, треба поглянути на геологію. Дослідники з Університету Вісконсину в Медісоні та Принстонського університету зосередилися на так званому Мідному поясі (Copperbelt) — гірничодобувному регіоні на півдні ДР Конго, який забезпечує левову частку світового видобутку кобальту. Саме цей метал є критичним компонентом акумуляторів для електромобілів, смартфонів і ноутбуків, і саме довкола нього останнє десятиліття точиться глобальна ресурсна конкуренція.
Особливість родовищ Мідного поясу в тому, що кобальт там залягає поруч з ураном. Коли гірники видобувають кобальтову руду, уран, за висловом одного з авторів дослідження Раяна Манзука, просто «їде автостопом» разом із нею. Якщо на етапі переробки його цілеспрямовано не відокремлюють, він так і залишається в напівфабрикаті — гідроксиді кобальту, який контейнерами вирушає на експорт.
Далі географія експорту робить решту. Близько 95% світових потужностей із рафінування кобальту розташовані в Китаї, тож переважна більшість конголезької сировини — а з нею й незадекларований уран — опиняється саме там. Що відбувається з ураном після переробки кобальту на китайських заводах, достеменно невідомо: він може накопичуватися у відходах, а може бути вилучений — жодної публічної звітності з цього приводу не існує.
Як рахували невидиме
Оцінити те, чого офіційно не існує, — нетривіальне завдання. Команда поєднала кілька незалежних джерел даних: геохімічні карти мінералізації по всій країні, торговельну статистику на рівні окремих шахт, хімічне моделювання процесів переробки кобальту, а також матеріали журналістів-розслідувачів із Lighthouse Reports і Financial Times, які працювали над темою паралельно з науковцями.
Результати зійшлися в один висновок: через кобальтовий ланцюг постачання з країни щороку виїжджали сотні тонн урану, з яких МАГАТЕ було задекларовано менш ніж десять відсотків. Ще від 1000 до 4000 тонн урану, за оцінками дослідників, за ці роки осіло у відвалах і хвостосховищах поблизу шахт.
| Показник | Оцінка дослідників |
|---|---|
| Період | 2000–2024 роки |
| Вивезено урану з кобальтом | 2000–5000 тонн |
| Задекларовано МАГАТЕ | менш ніж 10% |
| Залишилося у відвалах | 1000–4000 тонн |
| Еквівалент у боєзарядах | 600–1500 |
| Еквівалент у паливі для реактора | 10–25 років роботи |
Для розуміння масштабу: світовий видобуток природного урану становить близько 55–65 тисяч тонн на рік. Тобто йдеться не про кількість, здатну перевернути глобальний ринок, — але про цілком відчутний обсяг, який роками рухався повз усі механізми контролю.
Діра в системі гарантій
Саме безконтрольність, а не тоннаж, автори вважають головною проблемою. Міжнародна система нерозповсюдження побудована на принципі повного обліку: держави зобов’язані декларувати МАГАТЕ видобуток, переробку й передачу ядерних матеріалів, щоб агентство могло відстежувати, що уран не перетікає у військові програми. Конголезький уран у кобальті випадає з цієї системи повністю.
«Оскільки цей уран не задекларований і офіційно не значиться як видобутий, на його кінцеве використання не накладено жодних обмежень. Він може опинитися в цивільній ядерній енергетиці, а може у військовій програмі — бо ніхто не запитає, куди він іде», — пояснює співавтор дослідження, експерт з ядерної безпеки Себастьян Філіпп.
Важливо бути точним у формулюваннях: дослідження не стверджує, що Китай цілеспрямовано імпортує уран під виглядом кобальту чи використовує його у військових цілях. Ідеться про системну прогалину — матеріал подвійного призначення десятиліттями перетинає кордони поза обліком, і саме неможливість відповісти на питання «де він і на що пішов» становить проблему для режиму нерозповсюдження.
Є в цій історії й гірка іронія. ДР Конго — не випадковий гравець в ядерній історії: саме з конголезької шахти Шинколобве походив уран для американського Манхеттенського проєкту, включно з бомбою, скинутою на Хіросіму. Шахту офіційно закрили ще в середині минулого століття, а 2004 року остаточно заборонили доступ до неї, але, як показує дослідження, уранова глава в історії країни на цьому не завершилася — вона просто перестала фіксуватися в документах.
Ціна, яку платять на місці
Окремий блок дослідження стосується не геополітики, а людей поруч із шахтами. Від 1000 до 4000 тонн урану, що осіли у відвалах, — це не абстракція: науковці виявили, що значна частина цього урану перебуває в хімічно рухливих формах, тобто здатна мігрувати у ґрунтові води й пил.
Ситуацію ускладнює структура конголезького видобутку, де поруч із промисловими кар’єрами працюють десятки тисяч старателів-кустарів — часто без жодного захисного спорядження. Радіаційний моніторинг для гірників у регіоні фактично відсутній, тож ані працівники шахт, ані мешканці навколишніх поселень не знають, яким дозам опромінення можуть піддаватися. Для регіону, який і без того критикують за умови праці на кобальтових копальнях, зокрема дитячу працю, це ще один шар давно назрілих проблем.
Що пропонують дослідники
Рецепти авторів звучать технічно, але по суті зводяться до одного — зробити невидиме видимим. Вони закликають до повномасштабного національного аудиту гірничої галузі ДР Конго, систематичного вимірювання вмісту урану в партіях гідроксиду кобальту, створення механізмів відокремлення урану від кобальтового ланцюга постачання та запровадження екологічного нагляду за відвалами. Окрема пропозиція — розвивати рафінування кобальту до металу всередині самої ДР Конго: це не лише залишило б країні більше доданої вартості, а й дозволило б контролювати уран до того, як він перетне кордон.
Чи будуть ці рекомендації реалізовані — питання відкрите. Кіншаса зацікавлена в іноземних інвестиціях у гірничу галузь і навряд чи поспішатиме ускладнювати експортні процедури, а Пекін не має очевидних стимулів привертати увагу до вмісту своїх кобальтових контейнерів. Але після публікації в Nature Communications посилатися на незнання стане значно складніше — і МАГАТЕ, і урядам, і компаніям, які будують на конголезькому кобальті свої «зелені» ланцюги постачання.
Нагадаємо, тема стратегічної сировини й домінування Китаю в критичних ланцюгах постачання останнім часом звучить дедалі гучніше: раніше ми писали, що запаси найбільшого у світі родовища рідкісноземельних металів Баян-Обо можуть виявитися в рази більшими за офіційні оцінки — що лише зміцнює позиції Пекіна на ще одному критичному ринку.
