Гонка за титул першого повноцінного винищувача шостого покоління звелася по суті до двох претендентів — китайського Chengdu J-36 і американського Boeing F-47. Обидва оточені завісою секретності настільки щільною, що більшість «фактів» про них насправді є обґрунтованими припущеннями аналітиків за фотографіями споттерів і скупими офіційними заявами. І все ж достатньо деталей просочилося назовні, щоб зіставити машини за п’ятьма ключовими параметрами — і побачити, що США та Китай обрали для своїх винищувачів майбутнього різну філософію.
Хто ці двоє
J-36 публіка вперше побачила в грудні 2024 року — і це відразу впало в очі: величезний безхвостий літак з широким ромбоподібним крилом, трьома повітрозабірниками та повною відсутністю традиційних вертикальних кілів. F-47 США вибрали для розробки в березні 2025-го, обійшовши програмою Boeing конкурента Lockheed Martin; публіці показали поки що лише художню концепцію — пілотовану машину з широким носом і крилом зі складною «зубчастою» геометрією передньої кромки. Формально обидва належать до шостого покоління, але фактичні льотні характеристики кожного з них залишаються державною таємницею.
Форма видає намір
Перша й найочевидніша відмінність — сам силует. У J-36 стелс-орієнтація читається візуально: відсутність вертикального оперення, вирівняні крайки поверхонь, приховані внутрішні відсіки під озброєння — усе це класичні прийоми зниження радіолокаційної помітності. Проблема в тому, що офіційно ефективну площу розсіювання (ту саму «непомітність для радара») ніхто не вимірював — принаймні публічно. З F-47 ситуація ще тонша: єдине, що бачив світ, — це рендер концепту, тож про реальні стелс-якості серійної машини наразі можна лише здогадуватися.
Три двигуни проти засекреченої формули
Найпомітніша технічна особливість J-36, яку вдалося зафіксувати під час льотних випробувань, — три двигуни замість звичних для винищувачів одного чи двох. Навіщо китайським інженерам знадобилася саме така компоновка, тип і тяга самих двигунів — питання, на які відповіді поки немає. У F-47 своя інтрига: машину пов’язують із програмою двигуна адаптивного циклу нового покоління для ВПС США, а офіційно заявлені лише швидкість понад Mach 2 і туманна класифікація «Stealth++», без жодних технічних подробиць випробувань чи реальної тяги.
Дальність і корисне навантаження
Широкий фюзеляж J-36 натякає на великий запас палива й місткі відсіки озброєння: спостерігачі нарахували під фюзеляжем двері одного великого центрального й двох менших бокових відсіків, хоча Пекін офіційно нічого не підтвердив. У F-47, навпаки, є конкретна публічно озвучена мета — бойовий радіус понад 1852 кілометрів (1000 морських миль), що прямо натякає на роль літака, здатного проникати углиб території супротивника на величезні відстані без дозаправки. J-36 виглядає радше універсальнішою платформою з можливим акцентом на дальні рейди по великих і повільних цілях на кшталт танкерів-заправників чи літаків дальнього радіолокаційного виявлення, але без офіційних цифр це залишається лише правдоподібною версією аналітиків.
Хто головний — пілот чи рій дронів
Тут філософії двох програм розходяться найпомітніше. Широкий ніс J-36, імовірно, вміщує великі радіолокаційні антени й системи радіоелектронної боротьби, але чи здатна машина керувати роєм безпілотників-компаньйонів — невідомо. F-47 же спроєктований насамперед не як самостійний боєць, а як пілотоване ядро цілої родини систем Next Generation Air Dominance: він працюватиме в парі з автономними Collaborative Combat Aircraft, розподіляючи цілі, ділячись даними сенсорів і делегуючи частину завдань безпілотним «веденим». Тобто ефективність F-47 у бою від самого початку розраховується не як характеристики одного літака, а як показник цілої мережі техніки навколо нього.
Хто далі просунувся
За чистим фактом польоту попереду J-36: китайська машина вже літає з кінця 2024 року, це підтверджений факт існування працездатного експериментального літака. Але Пекін і далі не підтверджує офіційно ні позначення, ні характеристики, ні плани серійного виробництва, ні орієнтовні терміни постановки на озброєння — усе, що відомо, ґрунтується на спостереженнях ентузіастів. F-47 натомість перебуває на етапі інженерно-виробничої розробки: демонстратори програми, що передувала контракту, за оцінками, встигли накопичити сотні льотних годин ще за п’ять років до офіційного вибору Boeing підрядником. Формально це означає, що технологічна база під американську машину закладалася довше й системніше, навіть якщо сам літак у небо піднявся пізніше за китайського конкурента.
Чому це не просто питання престижу
Шосте покоління винищувачів — не чергове оновлення заради оновлення. F-22 і F-35, нинішні флагмани американської авіації, проєктувалися ще на межі 1990-х і 2000-х, коли головним суперником вважали окремі літаки й ППО, а не мережеві системи протидії й рої дешевих дронів. J-36 та F-47 створюють під принципово інший театр бойових дій: величезні відстані Тихоокеанського регіону, де дальність польоту й здатність довго перебувати в повітрі без дозаправки важать не менше за швидкість чи маневреність, і де перемогу дедалі частіше вирішує не окремий пілот, а злагоджена робота літака-командира з роєм автономних супутників-дронів. Саме тому обидві програми так наполегливо тримають у таємниці не стільки самі літаки, скільки логіку, за якою вони мають діяти в парі з безпілотними системами, — це і є справжня технологічна перевага, яку жодна зі сторін не хоче видати завчасно.
Хто переможе
Однозначної відповіді стаття не дає — і це чесно, бо на нинішньому етапі її просто не існує. J-36 оптимізують під розмір, внутрішню місткість і дальність; F-47 — під проникаючу повітряну перевагу й тісну командну роботу з роєм дронів. Підсумковий баланс сил визначатиметься не тільки швидкістю чи рівнем непомітності для радара, а сукупністю факторів: якістю сенсорів, номенклатурою ракет, зрілістю безпілотних партнерів, темпами серійного виробництва і, зрештою, реальною бойовою готовністю кожної з машин, коли (і якщо) секретність нарешті трохи відступить.
