Історики розказали, яка доля спіткала катів у Середні віки: як люди ставали “кривавими вигнанцями”

Думка про життя виконавців обов’язків катів Середньовіччя в українців, здебільшого, базується на фільмах про мушкетерів: обов’язково криваво-червона або чорна мантія та вкрай недружнє небезпечно-зневажливе ставлення місцевих жителів. А тим часом, правди в цьому поданні небагато.

Хоча смертні вироки виносилися всю відому людську історію, штатні кати були далеко не завжди. Так у Середньовічній Європі до Х століття їх просто не було, а вирок виконували добровольці або одноразово призначені люди. Таким міг бути менш винний спільник засудженого, або хтось із обвинувачів. А деяким засудженим до страти давалася оригінальна можливість її уникнути – треба було погодитись стати катом на подальше приведення вироків.

Але вже десь у 13 столітті у Європі з’явилися люди, яких можна було називати професійними катами. За великим рахунком кати були простими службовцями магістрату, вони складали таку ж присягу, як та інші його співробітники, отримували законну фіксовану плату, у частині міст ще й мали носити знак службовця муніципального самоврядування.

За своїми функціями кат був зобов’язаний катувати обвинувачених та карати винних. Але з власної волі проводити катування кат права не мав, він діяв виключно за наказом якогось представника суду.

Оплата кату була різною, хоча зазвичай її цілком вистачало на безбідне життя, але траплялося й протилежне. У такому разі місто надавало своєму виконавцю можливість підробітку. Щоправда, таким підробітком зазвичай була діяльність, виконувати яку не бажав ніхто. Справді, адже і за тортури, і за знаряддя страти мало хто хотів братися. Зокрема, кати іноді підробляли прибиранням громадських вбиралень та наглядом за борделями. У катів були й інші нелегальні джерела доходів, але про це трохи пізніше.

Як до катів відносилися в суспільстві

Більшість сучасних людей вважає, що кати обов’язково носили маски. Але це далеко не так – до XVII століття масок у катів просто не було, а якби не страта короля Карла I, то невідомо з’явилися б вони взагалі чи ні.

Оскільки кати ходили без масок під час страти, то вони були відомі в обличчя практично всім городянам, адже публічна кара за популярністю цілком порівнянна з сучасним важливим футбольним матчем. І подивитися на вчинення вироку сходилася величезна кількість глядачів.

Ну а коли ката всі знали в обличчя, це призводило до деяких особливостей їхнього життя. Насамперед нерідко в Середньовіччі катам доводилося селитися за межею населеного пункту, пізніше поруч із в’язницею. Це було навіть непогано, оскільки не потрібно довго діставатися робочого місця. Проте здебільшого із забобонів, поруч із катам ніхто не хотів перебувати, тому до церкви йому доводилося приходити останнім і стояти біля входу.

Хоча французька церква давала офіційне відпущення всіх гріхів, скоєних у виконанні професійних обов’язків катам, багато хто вважав, що він обов’язково буде горіти у гієні вогнянії.

Продовження роду також пов’язано з певними труднощами. Поріднитися з катом може було й вигідно, але аж надто непрестижно. Тому й дружин собі катам доводилося вибирати серед дочок своїх колег, могильників, живодерів та інших людей неблагородних професій. Та й у школи дітей виконавців вироків намагалися не допускати, тому професія ката нерідко ставала династичною.

Похід на ринок для ката також був незвичайним по відношенню до звичайних городян. Багато продавців просто не хотіли брати «криваві гроші» і тим самим осквернюватися, тому часто необхідні продукти виконавцю покарань діставалися безкоштовно. Щоправда, Велика Французька революція дала катам громадянські права та зрівняла їх з іншими жителями країни. Саме це призвело до переривання «робочої династії» Сансонів, яка налічувала понад півтораста років (з 1688 по 1847 р).

Шарь Анрі Сансон. Четвертий у династії королівський кат Франції при дворі короля Луї XVI, Власноруч стратив майже 3000 чоловік. Серед його клієнтів були: Людовик XVI, Марія Антуанетта, Графіня Дюбаррі.

Останній у роді кат, під вагою боргів (довго нікого не страчували), змушений був закласти гільйотину. А коли за кілька днів надійшло «замовлення», то лихвар, незважаючи на благання, позичити на якийсь час гільйотину відмовився. От і позбавили поста такого недбайливого працівника.

Неофіційний заробіток катів

Цікавими в Середньовіччі у катів були способи додаткового неофіційного заробітку. Насамперед, родичі засудженого на смерть нерідко доплачували кату, щоб близька їм людина не сильно мучилася під час страти.

Спочатку, за традицією, кату діставалися речі засудженого нижче пояса, а вже пізніше виконавцям смертних вироків стали дозволяти забирати собі весь одяг страченого. Може одягати її не дуже й хотілося, але продати з вигодою для любителів різних ритуалів можна було завжди.

Особливою популярністю у покупців користувалася “мотузка шибеника” – вважалося, що вона приносила удачу. А ось різні частини тіла страченого були популярними серед середньовічних алхіміків. У рецепти філософського каменю часом включали шкіру чи кров засудженого.

Ще була думка, що частина тіла страченого, наприклад рука, є прекрасним оберегом. Та й лікарі Середніх віків теж іноді купували у катів тіла страчених. Іншої можливості вивчати анатомію вони практично не мали.

Хоч як дивно, але кати мали право проводити обряди екзорцизму, хоча церковні канони цієї справи вони навряд чи знали. Просто церковники Середньовіччя вважали, що муки людського тіла передаються дияволові, що його захопив.

Догляд на спокій

Складним був для ката відхідна відпочинок. Просто так залишити професію він права не мав, потрібно було дати місту заміну в такому малоповажному ремеслі. Добре, якщо був підготовлений до роботи син, а так доводилося підшукувати підмайстрів на боці, та ще й потім вчити «ремеслу» кілька років. Йому доводилося витримати нелегкий іспит перед суворою комісією від імені майбутніх колег.