Статті

Чому ці радянські фільми не пройшли цензуру: 7 заборонених стрічок

Сьогодні ми часто чуємо про чудовий радянський кінематограф, на фоні якого актуальне кіно виглядає блідо. Дійсно, інститут цензури в СРСР працював на повну потужність, тому відверто слабкі фільми до глядача не доходили навіть якщо на них було витрачено державні гроші. У той самий час, ця цензура нещадно різала, а часом і клала на полицю, картини, які мають незаперечну художню цінність. Причини для подібних дій могли бути різними, розглянемо їх на конкретних прикладах.


«Серця чотирьох» (1941)

Легка романтична комедія – жанр безпрограшний, тому «Серця чотирьох» запускали у виробництво з прицілом на успіх глядачів. Але війна, що почалася, сплутала всі плани: історія про безтурботних молодих дівчат і юнаків зовсім не лягала в канву проголошеного героїчного кіно, що піднімало народ на подвиг. Секретар ЦК ВКП(б) Андрій Жданов так люто розніс розважальний характер фільму, що про широкий екран не йшлося – тут би голови авторської групи не полетіли.

Проте через чотири роки запит на подібні історії поновився. «Серця» дістали з полиці і фільм тріумфально промарширував кінотеатрами країни, яка щойно пережила катастрофу.

«Історія Асі Клячин, яка любила, але заміж не вийшла» (1966)

Авангардизм і новаторство Андрія Кончаловського влада абияк терпіла, але коли справа торкнулася зображення села, не витримав уже й простий народ. Майстер відмовився від звичного для великих стрічок у ті роки зіркового ансамблю артистів і зняв напівдокументальну стрічку, знявши долю та історію справжніх сільських мешканців. Несподівано виявилося, що життя в колгоспах складається не лише з танців та комсомольських зборів, але ще з невдоволення, бруду та злиднів.

Фільм так контрастував з іншими роботами тієї епохи, де село малювалося раєм землі, що його розкритикували самі селяни. Кончаловський відмовився переробляти стрічку, і кіноначальству навіть не довелося дуже старатися, щоб сховати «Асю Клячину» на полицю до 1987 року.

«Людина нізвідки» (1961)

Отриманий із цією стрічкою урок Ельдар Рязанов засвоїв на все життя, і більше свій сатиричний дар до болючих для суспільства тем метр не застосовував. Історія про виявлену в Середній Азії снігову людину та її знайомство з радянським побутом була презентована у невдалий час. СРСР, за світовідчуттям тодішнього уряду, був зразком комунізму. Жарти над дурістю та пороками народу, який відправив людину в космос, було неприйнятними.

Після кількох камерних показів шквал критики з боку головних ЗМІ мало не коштував режисерові кар’єри, і в результаті фільм вирушив на полицю до 1988 року. А на момент другого наступу він залишався цікавим хіба що відданим фанатам Рязанова.

«Перевірка на дорогах»

Олексій Герман здобув всесвітню славу насамперед як скрупульозний реконструктор історичного контексту, тим кумедніший факт – його дебютна стрічка лягла на полицю на 17 років якраз за «неадекватне поводження з темою війни». За основу сюжету режисер взяв повість свого батька, фронтового журналіста та письменника Юрія Германа. «Перевірка на дорогах» показувала історію полоненого, що втік, який став частиною партизанського загону, і порушувала питання про спокуту і другий шанс.

Але майже через двадцять років із дня смерті Сталіна держава навідріз відмовлялося вважати військовополонених кимось крім зрадників. Високопоставлені друзі врятували кар’єру Германа, але після цього жоден із знятих ним у СРСР фільмів не вийшов на екрани вчасно.

«Довгі проводи» (1971)

Якщо на заході побутова драма – лакмусовий папірець, за яким можна оцінити глибину таланту авторської групи, то в СРСР фільми про особисті страждання маленьких людей вважалися буржуазною вульгарністю, на чому й погоріла Кіра Муратова. Історія про самотню жінку, яку збирається залишити коханий і єдиний син, була порахована абсолютно порожньою і не потрібною, керівництво зажадало нечувану кількість правок. Муратова дала тверду відмову і зробила стрімке падіння кар’єрними сходами – її звільнили з Одеської кіностудії за профнепридатність. Пізніше Кіра переїхала з Одеси до Ленінграда і згодом знову набула визнання.

«31 червня»

Музична казка – точно не той жанр, який мав викликати підвищену увагу цензорів. Але оскільки її події розгорталися в різних часах, на головні ролі взяли артистів балету. Режисер Леонід Квініхідзе вважав, що їхня пластика краще підійде для демонстрації подорожей у часі, ніж драматичне мистецтво. Артисти балету в ті часи вважалися неблагонадійними громадянами, які мають властивість не повертатися з гастролей, і ідея мало кому припала до душі.

Проте Квініхідзе особисто погодив кожного актора, фільм було знято і навіть показано. Один раз. Перед великомасштабним прокатом із гастролей не повернувся Олександр Годунов – він попросив політичного притулку до США.

«Відпустка у вересні» (1979)

Було б дивно, якби фільм, знятий за п’єсою трагічно загиблого в молодому віці Вампілова з Далем, актором не менш трагічної долі, в головній ролі уникнув тернистого шляху до глядача. Канонічна історія про зайву людину в декораціях пізнього СРСР вийшла настільки похмурою та безнадійною, що навіть теплий прийом фільму допущеними до перегляду критиками не допоміг.

Тоді в країні все ще вірили у магічну силу кіно, здатного давати надію. І на такому тлі головний герой, якому все нудно, який руйнує своє радянське щастя кожним жестом і словом, був явно не до столу. У прокат стрічка пішла лише через сім років, а Даль помер невдовзі після зйомок.

Читайте GSMinfo в Google News
Наші новини такожо доступні в Telegram, Facebook,Instagram та Twitter


Новини по темі

Back to top button