Якої швидкості в повітрі треба досягти, щоб відмовили модулі навігації GPS та чому це може статись
Якщо вам вдасться подолати висоту більше ніж 18 кілометрів і розігнатися там до швидкості 1900 км/год, ви виявите незвичайний побічний ефект такого екстремального переміщення в просторі. На електронних пристроях, які ви візьмете із собою, перестане працювати GPS.
Глобальна система позиціювання (GPS) була розроблена Міністерством оборони США для відстеження розташування атомних підводних човнів, що належать відомству. Спочатку це була супутникова навігаційна система «Транзит», що працювала за тим самим принципом, що GPS. Субмарини обчислювали своє приблизне розташування в океані у вигляді вимірювання відстані до двох або більше супутників.
Проблема полягала в тому, що міністерство оборони на орбіті мало лише п’ять апаратів відповідного типу і їх банально не вистачало для нормального виконання завдання. Найчастіше підводні човни перебували у зоні прямої видимості лише одного з них. Теоретично для визначення місцезнаходження могло вистачити і цього, але математичні розрахунки у цьому разі ставали набагато складніше. Сьогодні обчислювальні системи впоралися б з ними легко, проте тоді вони тільки зароджувалися і не відрізнялися високою продуктивністю.
Пентагону потрібно було більш надійне рішення. Ним стала система, яка використовується сьогодні – «Navstar GPS». На орбіту було виведено значно більше супутників, і вони стали досконалішими. Сучасні приймачі практично завжди бачать не менше чотирьох цих апаратів. Але Міністерство оборони США, витрачаючи мільярди доларів на розробку GPS, не передбачало, що ця система перетвориться на загальнодоступну утиліту, яка значно спрощує життя звичайної людини.
Протягом якогось часу GPS взагалі була суворо засекречена – люди не тільки не мали до неї доступу, а й не мали знати про її існування. Жодна інша країна світу тоді не мала подібної технології, і американські військові не горіли бажанням ділитися тим, що дає їм безперечну перевагу і значні можливості.
Все змінилося у вересні 1983 року, коли літак компанії Korean Air, що виконував рейс з Анкоріджу до Сеулу, залетів у повітряний простір СРСР і був збитий. Усі, хто знаходився на борту, загинули.
Коли ті, кому це належить за посадою, почали розбиратися в деталях інциденту, стало зрозуміло, що трагедії можна було б уникнути, якби уряд США надав доступ до GPS цивільним особам та приватним авіакомпаніям.
У принципі, на той час ніщо не заважало американцям піти на такий крок. Їхня національна безпека навряд чи від цього постраждала б. Хоча б тому, що головний конкурент, Радянський Союз уже мав власний аналог системи позиціювання КНС Цикада. А у жовтні 1982 року із запуском супутника «Космос-1413» почалися випробування системи ГЛОНАСС.
Проте через два тижні після загибелі корейського літака президент США Рональд Рейган надав стороннім особам і організаціям доступ до системи GPS, щоправда, з деякими обмежувальними умовами. Головне з них полягало у штучному обмеженні точності визначення розташування сотнею метрів у той чи інший бік. Воно було скасовано у 2000 році Біллом Клінтоном.
Ще одне обмеження, встановлене на вимогу Міністерства торгівлі США, полягало в наступному: будь-який приймач повинен мати ліміти за висотою та швидкістю робочого застосування. Воно мало виключити можливість використання системи GPS на міжконтинентальних балістичних ракетах потенційними противниками США.
З того часу у всі приймальні пристрої GPS забиті або обидва ліміти, або як мінімум один з них. Чи заважають вони комусь користуватися системою? Навіть якщо це й так, то коло цих людей зникаюче мало. Саме тому обмеження досі нікуди не поділося. Воно нікому не заважає і позбавлятися його теж не має сенсу.