Космічна гонка між США та СРСР була не лише боротьбою за перші супутники, польоти людей і висадку на Місяць. Уже в 1960-х роках обидві держави серйозно розглядали орбіту як ще один майданчик для військового протистояння.
Радянський Союз побоювався, що американці зможуть наближатися до його військових супутників, фотографувати їх або навіть знищувати. Відповіддю стала програма «Алмаз» — серія секретних військових орбітальних станцій, які офіційно маскували під цивільний проєкт «Салют». Три станції цієї серії — «Салют-2», «Салют-3» і «Салют-5» — фактично належали до військової програми.
Саме для їхнього захисту вирішили створити зброю, яку можна було б застосувати безпосередньо на орбіті.
Від бомбардувальника до космічної станції
Розробку доручили конструкторському бюро точного машинобудування, яке мало великий досвід створення авіаційного озброєння.
За основу взяли автоматичну гармату Р-23 конструкції Арона Ріхтера. Спочатку вона створювалася для радянського надзвукового бомбардувальника Ту-22.
Конструкція була досить незвичайною. Р-23 використовувала револьверну схему з обертовим барабаном і чотирма каморами. Для роботи механізму застосовувалися окремі газові системи: одна видаляла стріляну гільзу, інша подавала новий боєприпас, а третя обертала барабан і приводила в дію механізм подачі.
Не менш цікавою була сама система заряджання. Якщо в більшості гармат набій подається вперед у патронник, у Р-23 застосували зворотний принцип — боєприпас рухався назад. Для цього створили спеціальний телескопічний патрон з електричним запалюванням.
Авіаційна версія Р-23 використовувала 23-мм боєприпаси і могла вести вогонь із темпом до 2500 пострілів за хвилину. Для космічного варіанта, відомого як Р-23М, конструкцію додатково переробили. Точні характеристики й досі залишаються предметом суперечок: частина джерел говорить про збереження калібру 23 мм, інші — про 14,5 мм.
Станцію доводилося повертати цілком
Гармата мала серйозне обмеження: вона була жорстко закріплена на корпусі орбітальної станції.
Це означало, що для наведення на ціль необхідно було розвертати не саму зброю, а всю станцію.
Маса одного снаряда становила приблизно 200 г, а початкова швидкість — близько 690 м/с. Під час наземних випробувань постріл зміг пробити порожній паливний бак з відстані приблизно 1,5 км. Після цього гармату встановили на «Салют-3», який у військовій документації проходив як «Алмаз-2».
Однак стрільба у космосі створювала ще одну проблему — віддачу.
У невагомості кожен постріл міг змінювати орієнтацію станції. Тому під час стрільби одночасно запускали двигуни орієнтації, які мали компенсувати імпульс від гармати.
Єдиний відомий тест відбувся у 1975 році
СРСР довго не наважувався перевірити Р-23М у реальних умовах. Ризикувати дорогою станцією та життям космонавтів не хотіли.
Зручний момент з’явився 24 січня 1975 року, коли «Салют-3» готували до сходження з орбіти.
За кілька годин до запланованої деорбітації гармату дистанційно активували. За різними даними, вона зробила від однієї до трьох черг, випустивши загалом приблизно 20 снарядів.
Одночасно працювали двигуни станції, які компенсували віддачу. Повні результати експерименту СРСР так і не оприлюднив. Відомо лише, що в подальших проєктах замість гармат розглядали вже керовані ракети-перехоплювачі. Програму зрештою закрили ще до запуску наступної військової станції.
Таким чином Р-23М стала одним із небагатьох відомих прикладів реального випробування вогнепальної зброї безпосередньо на орбіті.
Про існування гармати випадково дізналися за межами СРСР
Москва десятиліттями приховувала навіть саме існування Р-23.
Ситуація почала змінюватися після того, як СРСР експортував бомбардувальники Ту-22 до Іраку та Лівії.
Під час бойових дій на Близькому Сході ізраїльські військові знайшли ящик із незвичайними 23-мм боєприпасами, призначення яких спочатку було незрозумілим. Згодом, у 1987 році, французькі сапери досліджували уламки лівійського Ту-22B, збитого над Чадом, і знайшли пошкоджену гармату Р-23. Її демонтували та відправили на дослідження.
Сам космічний варіант Р-23М залишався ще загадковішим. Його зображення публічно з’явилося фактично лише один раз — у програмі російського державного телеканалу «Звезда». Відео згодом стало важкодоступним, але збереглися окремі кадри.
Історія Р-23М добре показує, наскільки далеко військове суперництво могло зайти ще на початку космічної ери. Поки світ спостерігав за науковими польотами та рекордами, паралельно на орбіті вже випробовували цілком реальну зброю, здатну стріляти звичайними снарядами у вакуумі.
