Регулятори всього світу ліцензують супутники поштучно, оцінюючи ризики кожного апарата окремо. Британський дослідник Х’ю Льюїс із Бірмінгемського університету, один із найвідоміших фахівців із космічного сміття, пропонує подивитися на проблему інакше — і його висновки звучать тривожно. У свіжій роботі на arXiv він розрахував «критичний розмір» констеляції, тобто максимальну кількість супутників, яку угруповання може мати, не запускаючи некероване зростання популяції орбітальних уламків.
Модель, побудована на класичних рівняннях Кесслера й Анц-Мідора, розрізняє два пороги. За «нестабільним» кількість фрагментів виходить на високе, але стале плато. За «лавинним» уламки починають розмножуватися нескінченно навіть без участі решти орбітальних об’єктів — той самий каскад зіткнень, відомий як синдром Кесслера, коли сміття породжує нове сміття швидше, ніж атмосфера встигає його прибирати.
Головний результат дослідження — дев’ять із 16 проаналізованих чинних і запланованих констеляцій перевищують критичні розміри. Серед порушників «лавинного» порога — китайське угруповання Guowang на майже 13 тисяч апаратів і плани стартапу E-Space на сотні тисяч супутників, а поріг нестабільності перевищують зокрема майбутнє третє покоління Starlink на 100 тисяч апаратів і вже розгорнута OneWeb. Показово, що діапазон висот 520–1000 км, за розрахунками, перевищив критичну щільність об’єктів ще в березні 2025 року.
Найнеприємніше у висновках те, що проблему не знімають навіть зразкові оператори. Розрахунки виконані за оптимістичних припущень — 99% успішних відведень з орбіти після місії та ефективні маневри ухилення — і навіть тоді найбільші проєкти залишаються за межею. Льюїс наполягає, що регулятори мають оцінювати сукупний ризик констеляції, а не окремих супутників, причому його модель не потребує жодних додаткових даних понад ті, що оператори й так подають у заявках. Серед практичних рекомендацій — відмова від застарілих правил «25 років» і «5 років» на користь контрольованого зведення апаратів з орбіти.
Нагадаємо, точний облік орбітальних об’єктів стає критичною інфраструктурою сам собою. Раніше ми писали, як супутники NASA Starling навчилися визначати власні координати за каталогом із 20 тисяч космічних об’єктів — і принагідно уточнювати цей каталог краще за наземні радари.





