У більшості розвинених країн працює по 3-4 мобільних оператора. Звичайно ж бувають винятки, існують локальні стільникові оператори, але в масштабах всієї країни, як правило, працює саме 3-4 компанії. З чим же це пов’язано?
На перший погляд, це може здатися збігом, але така кількість мобільних операторів зовсім не випадкова, а скоріше навіть зумовлена фізичними і фінансовими законами. Але про все по порядку.
Розберемо причини, чому ця цифра сильно не відрізняється ні в більший, ні в менший бік.
Чому не більше
Здавалося б, що заважає працювати одночасно 10, 15, 30 стільниковим операторам? Для абонентів вибір був би набагато ширшим, більше варіантів, нижчі ціни.
Головний стримуючий фактор кількості стільникових компаній: ширина частотного спектра. Для роботи будь-якої стільникової мережі потрібна певна ділянка спектра в кожному поширеному діапазоні: 900, 1800, 2100 і, бажано, 800 і 2600 МГц.
Якщо оператору дістануться канали тільки в 1-2 діапазонах, то він не зможе побудувати повноцінну стільникову мережу, здатну вмістити досить велику кількість абонентів для окупності інвестицій.
Якщо виділити частотні канали в нестандартному діапазоні, то більшість телефонів і смартфонів, наявних на руках, не зможуть працювати в такій мережі і знову ж таки, компанія приречена на безславний кінець.
Тому навіть якщо в країні з’являються додаткові оператори, 4-ті або 5-ті за рахунком, домогтися успіху їм вкрай складно.
Інша причина в обмеженні різноманітності операторів – це кількість абонентів, яка припаде на кожного з них. За середньої щільності населення і відповідного рівня доходу є певна мінімально необхідна кількість абонентів, яка має припадати на кожну базову станцію.
Інакше або покриття буде не повсюдним, або мережа буде збитковою. А ринок сам вирішить, що робити з найслабшим гравцем. Найімовірніше, його поглине один із діючих стільникових операторів.
Чому не менше
З іншого боку, не зрозуміло чому саме 3-4 оператори, а не 1 або 2? Насправді, у світі чимало прикладів, де менше 3-х стільникових операторів у країні. Але все це, як правило, відносно бідні або невеликі країни.
Запустити більше стільникових мереж у них заважає брак людей, достатньо заможних, щоб стати абонентами стільникових мереж. Тому будувати зайву стільникову мережу в таких країнах просто економічно невигідно.
І якщо підбити підсумок: кількість мобільних операторів прямо пропорційна розвиненості країни в економічному плані. А стеля в кількості операторів визначається фізичним обмеженням ширини спектра.
А як же віртуальні оператори
Стоп! А як же віртуальні мобільні оператори? Адже в Україні до війни їх було декілька штук.
Але віртуальний оператор він на те й віртуальний, що працює не на своїй мережі, а іншого – реального оператора. За фактом все це одна стільникова мережа, яка обслуговує абонентів безлічі операторів: одного реального і безлічі віртуальних. Ефективність такої мережі, безумовно, вища.
Уявити собі мобільного оператора з покриттям по всій країні, який має власну інфраструктуру і обслуговує лише кілька тисяч абонентів – просто неможливо.
Тарифи б у такій мережі були вищими, ніж на зорі стільникового зв’язку, а термін окупності наближався б до нескінченності.
Тому віртуальні оператори – це елегантний вихід у питанні підвищення пропозиції, розширення абонентської бази, диверсифікації бізнесу, побудови екосистеми. Але, за фактом, усі такі абоненти обслуговуються оператором-власником інфраструктури. Саме кількість стільникових мереж, як правило, не перевищує 3-4 в одній країні.
