Ось парадокс – якщо дивитися на моделі японських, європейських і американських телевізорів 80-х, то практично всі телевізори мали пульт дистанційного керування (ПДК). Причому він вже був схожий на той, що зараз – інфрачервоний (ІЧ пульт). Так, у деяких радянських моделей був провідний пульт, але це не прижилося. Та й до того ж, як правило, пульт був неповноцінний – у більшості моделей він керував лише гучністю та параметрами контрастності і яскравості.
Чому ж телевізори СРСР були обділені пультом? Для радянських громадян пультом управління був наймолодший член сім’ї – саме його «ганяли» до телевізора, щоб перемкнути канал або додати гучність. Розберемося трохи детальніше.
Технічне відставання
Багато радянських телевізорів мали механічний перемикач каналів (ПТК) – потрібно було з зусиллям повернути ручку, щоб перемкнути потрібний канал. Тобто контакти замикалися фізично. І найцікавіше те, що ручка перемикача постійно ламалася. І що ми використовували? Звичайні пасатижі. А як би працював пульт на такому телевізорі? Вимагав би потужного сервоприводу – перемикання каналів супроводжувалося б характерним звуком і перешкодами від обмотки електродвигуна.
Зарубіжні телевізори ж мали в 80-ті вже електронні селектори каналів і створити пульт управління не було проблеми. Так, і в СРСР були такі телевізори, де канали перемикали за допомогою «псевдосенсорних» кнопок і були дротові пульти з перемикачем каналу. Але все ж додавання пульта додало б до вартості, а в СРСР кольоровий телевізор все ж був дорогим придбанням.
До того ж радянські телевізори не мали автоматичного налаштування і дуже часто через перешкоди і погану антену потрібно було вручну підкручувати елементи управління для того, щоб зменшити мерехтіння або зробити зображення чіткішим. Зарубіжні ж телевізори могли мати вже цифрове налаштування каналів, що спрощувало управління телевізором.
Було мало каналів
А пам’ятаєте, скільки в Радянському Союзі було каналів? Всього кілька – все залежало від регіону, в Москві і Санкт-Петербурзі звичайно максимальна кількість. І який же сенс був у пульті? Та ніякого – що включили, те й дивилися. Все телебачення належало державі і жорстко регламентувалося – приватного ТБ просто не було.
У той час за кордоном, наприклад, у США активно розвивалося комерційне телебачення. Кабельне телебачення могло налічувати десяток каналів вже в 80-х роках і тому пульт був необхідний. Ну і звичайно в СРСР не було реклами, так навіщо перемикатися на інший канал? Всі чітко знали, які програми і на якому каналі будуть в певний час, вмикали і дивилися, не відволікаючись.
Буржуазна розкіш
В СРСР вважалося все те, що полегшує працю людини – буржуазною розкішшю. Тому тотальна поява пульта дистанційного керування порушувала б ідеологію держави. Адже пульт від телевізора – явна ознака західної культури. Радянська людина повинна була робити все свідомо – встати, додати або зменшити гучність, перемкнути канал. Втім, щось у цьому було хороше – зараз ми інколи просто сидимо біля телевізора і «гортаємо» канали в пошуках чогось, що нас зацікавить.
А що потім?
У 90-ті з’явилися комерційні телевізійні канали, почали завозити імпортні телевізори. Радянські виробники вже в кінці 80-х «підтягнулися» і почали випускати ТВ з ІЧ-пультом, але масовим виробництво стало тільки до того часу, коли вже в Україні з’явилася велика кількість каналів.
Зараз же спостерігається цікава тенденція – з’являються телевізори з голосовим управлінням. Але навряд чи класичний ІЧ-пульт колись піде в минуле: голосовий помічник лише може бути асистентом любителя телевізора. До того ж багато телевізорів підтримують управління зі смартфона, але знову ж таки пульт зручніший.
