Давайте згадаємо парадокс 80-х і 90-х – Кашпіровського і Чумака, які робили з великою кількістю людей буквально те, що хотіли. До того ж робили це з екрана телевізора – популярність цих цілителів була величезна в СРСР, багато хто чекав заповітну телепередачу, щоб «зарядити» ємність із водою. Люди ставили безліч банок із водою біля телевізора і заворожено дивилися на екран. Як таке могло бути, що радянська людина стала вірити в це? Давайте розберемося детальніше в цьому цікавому питанні.
Анатолій Кашпіровський – з’явився на телебаченні в 1988, вів програму «Сеанси психотерапії». Передача виходила в прямому ефірі, де психотерапевт стверджував, що зможе знеболити будь-яку людину на відстані.
Алан Чумак – радянський журналіст, проводив у 1989 році телевізійні сеанси, в яких стверджував, що може заряджати воду та інші рідини. Чумак махав руками, збираючи енергію, яку передавав через екран.
Науковий світогляд
У СРСР, за фактом, був науковий світогляд. Різні спірні теми завжди блокувалися – у ЗМІ весь «контент» проходив жорстокий відбір. Те, що неможливо підтвердити за допомогою науки, не афішувалося. Неперевірені факти не публікували, а різні псевдонауки на кшталт парапсихології та нетрадиційної медицини були під негласною забороною.
І все це тільки підштовхувало інтерес радянської людини до того, що заборонено, адже заборонений плід завжди солодкий. А раптом традиційні ЗМІ обманюють і вся сила у воді, яку можна зарядити під час телепередачі? Ну і, звісно, тут спрацьовувала сила навіювання – адже в нас практично всі хвороби від нервів. Люди вважали, що вживання «зарядженої» води поліпшувало самопочуття і здоров’я загалом. Самонавіювання! Утім, практично всі практики різних цілителів і побудовані саме на самонавіюванні.
Довіра до телевізора
Телебаченню в СРСР довіряли, воно було головним рупором радянської ідеології. Авторитет телевізора був на висоті – переважна більшість людей вірили тому, що по ньому віщають. Не було всяких «сміттєвих» передач про містику, інопланетян тощо.
Але настали перебудовні часи, і наприкінці 80-х з’явилися різні передачі та фільми, які б за часів Брежнєва або Андропова навряд чи б стали транслювати. Але радянська людина звикла вірити телевізору – з’являється цілитель, який лікує всі хвороби. До того ж робити нічого не потрібно і йти нікуди не потрібно – процес зцілення відбувався просто біля екранів телевізора.
Потреба в диві
До слова, навіть зараз є якийсь відсоток людей, які вірять в езотерику і магію. Тут уже працює банальна людська психіка – людині завжди хочеться знайти просте рішення складного питання. А раптом? А раптом? А раптом станеться диво і «заряджена» вода допоможе зцілитися від недуги? Віра в дива, до речі, притаманна навіть людям із вищою освітою – це невід’ємна частина психології, адже освіта і магічне мислення – це дві різні речі.
Але ж багато подібних «цілителів» багато говорили і говорили добре звичною радянській людині науковою мовою. Ну як тут можна було не повірити?
Претензії до медицини
Медицина в СРСР хоч і була відносно «хорошою» і безплатною, але низка проблем все ж була. Це і довгі черги в медичних установах, бюрократія (деякі обстеження потрібно було «вибивати»), відсталість у технологіях і багато іншого. Та й усе залежало від регіону – якщо в Києві було все добре, то в невеликих містах і селищах часом не було навіть основного медичного обладнання.
А тут з’являються цілителі з екрану, які запевняють, що зцілюють усі хвороби і недуги. Потрібно лише поставити ємність із водою і «зарядити» рідину. Звісно, апендицит таким способом вилікувати неможливо, але сила навіювання завжди добре працює. Учені багато дослідів проводили, давали одній групі людей справжні пігулки, а іншій частині плацебо. Дослідження Генрі Бічера 1955 року показали, що приблизно 35% повідомили, що відчувають полегшення після прийому таблетки-пустушки.
Колективізація
Хоч і до кінця 80-х таке поняття, як «колективізація», стало повільно спадати, радянська людина це добре пам’ятала. Усі ці суботники, походи на природу, демонстрації та інші спільні заходи, на які не ходити від роботи було не можна. А тут на екрані показують зал для глядачів, де сидить багато людей і під монотонну промову оратора починають то руками махати, то засинати. Ця умовна енергія дозволяла повірити радянській людині навіть у чорта.
Якщо всі роблять, то чому б і мені не спробувати «зарядити» воду? А раптом це допоможе вирішити багато серйозних питань?
У 80-х і на початку 90-х в СРСР проводилися дослідження на цю тематику. Академік Олександр Спіркін досліджував воду і намагався з’ясувати, чи є в ній якісь зміни на молекулярному рівні. На жаль, наукових доказів цьому не знайшли.
